Скандальна змова Байдена та Меркель. Що далі?

Ми щойно стали свідками ганебних подій, які породжують низку питань та сумнівів. Нагально потрібно мінімізувати шкоду, мужньо визнати помилки та не повторювати їх

У якому ж ганебному безладі Вашингтон і Берлін залишили демократичний світ цього тижня. Вони в односторонньому порядку уклали угоду через голови своїх союзників та партнерів, даючи зелене світло завершенню та запуску горезвісного російсько-німецького проекту Північний потік — 2. Також вони принизили, безпідставно, свого друга та союзника Україну.

Замість того, щоб демонструвати лідерство та укріплювати єдність навколо відновленого американсько-європейського партнерства, вони в односторонньому порядку обрали створення сумнівної американсько-німецької осі, яка безцеремонно підтримала бізнесову «угоду з дияволом» канцлера Ангели Меркель, укладену нею з російським автократом Володимиром Путіним.

Їхня «угода» викликала шок та хвилю критики не лише з боку України, але й у США, серед іншого і в Конгресі. Осуд викликав як зміст рішення та його можливі наслідки, так і грубий спосіб його вироблення та оголошення.

Наслідком цього став підрив довіри до заявленої адміністрацією Байдена готовності більш рішучо протистояти російській агресії, ніж це було за президентів Обами та Трампа, і посилення накопиченого занепокоєння щодо амбівалентності Берліна у відносинах з Росією.

Попри всі попередні запевнення в протилежному, капітуляція адміністрації Байдена перед Берліном, який прагне зберегти власні «особливі стосунки» з Москвою, грубо нехтуючи політику міжнародної ізоляції російської держави-парії через її агресивну поведінку, є поганим знаком.

Адже переможцями тут є не лише ті кола в Німеччині, які ставлять бізнес, прибуток та доцільність «uber alles», адже перемагає неприхований ворог Заходу — режим Путіна — рішуче налаштований у будь-який можливий спосіб підірвати та послабити демократичний світ.

І це неминуче піднімає питання, чи просто Байден схильний часто відводити погляд, чи насправді він слабак. Чого насправді нам слід очікувати?

Фото: Українскька правда

Огидним є те, як підступно Вашингтон і Берлін облаштували свою угоду нібито в інтересах України, але без залучення Києва до обговорення. Як проігнорували рішучу опозицію проекту Північний потік, яка все ще висловлюється в ЄС, не консультуючись з іншими європейськими державами, які небезпідставно побоюються геостратегічних наслідків російсько-німецької схеми.

Так, США та Німеччина є провідними силами трансатлантичного союзу, але партнерство спирається на довіру та враховує думки інших, а не грубо нехтує ними. І з якого часу та за яким правом Берлін став підміняти собою Європейський Союз?

Чому адміністрація Байдена погодилася сприймати Берлін з усіма його скелетами в шафі у якості самоделегованого представника цілої Європи?

Те, чому ми щойно стали свідками, — це жахливий новий прецедент (який, сподіваємось, буде скоро подоланий), коли «великі держави» зверхньо вирішили, що краще для інших — не тільки для України, а й Європи в цілому — і нав’язують іншим «своє» рішення як доконаний факт. Такий собі диктат, який не передбачає апеляцій з боку незгодних друзів та союзників.

Звичайно, Байдену і Меркель не потрібно нагадувати, що все це не про демократію та вільний світ. Що не можна допустити, щоб така поведінка стала звичною.

Тож знову таки, головним бенефіціаром «угоди», безумовно, є Москва, а головним потерпілим — Україна. Незрозуміло і незаслужено Вашингтон і Берлін поставилися до неї дуже неприязно.

Так, в рамках американо-німецької угоди робляться нечіткі заяви з метою переконати та заспокоїти Україну. А от ключеві питання, що стосуються безпеки країни, не розглядаються.

Україна вже восьмий рік перебуває у стані війні з хижою Росією через свою європейську самоідентифікацію. Вона хоче отримати чіткі гарантії щодо того, як вона може зміцнити свою безпеку через інтеграцію в євроатлантичні структури і яку військову допомогу у вигляді зброї, навчання та обладнання вона може сподіватися отримати від своїх друзів.

Адміністрація Зеленського не приховує, що засмучена відсутністю прогресу у форматі перемовин «Нормандської четвірки», в якому Німеччина та Франція повинні сприяти мирному врегулюванню на сході України, читай — припиненню російської агресію і розумій — сприянню відводу з території України російських військових формувань.

Зараз Німеччина обіцяє активізувати свої досі малопродуктивні зусилля на цьому форумі. Чи це стосується також і Франції?

Насправді Берлін взагалі не приносить додаткової вартості у цьому процесі, а навпаки. 22 липня міністр закордонних справ Німеччини закликав Україну дотримуватися погано продуманого «плану Штайнмаєра», розробленого президентом Німеччини в 2016 році, який слідує російському наративу, ставлячи «політичні» передумови Москви вище проблем безпеки, які, як вимагає Київ, слід вирішувати в першу чергу. Вимагає навіть зафіксувати ЇЇ положення в законодавстві України!

Це регрес чистої води. На останньому саміті «Нормандської четвірки» в Парижі в грудні 2019 році сама Меркель фактично визнала, що Мінські угоди 2014−15 років повинні бути переглянуті, оскільки деякі з них неможливо виконати. Однак у присутності президента Зеленського, коли він зустрівся з нею в Берліні 12 липня, вона зробила вигляд, що забула про це. І її міністр закордонних справ як папуга повторює її застарілі тези.

Чому? Що задумала Німеччина? Колишній міністр закордонних справ України за часів Петра Порошенка Павло Клімкін підозрює, що американо-німецька «велика угода» — це лише верхівка айсберга, і що Берлін, а можливо і Вашингтон, у змові з Москвою заради вищих, поки що не визначених, цілей.

Що Україна хоче почути, так це те, чи мають намір (і коли) США використати свою політичну та дипломатичну вагу, досягти прогресу. Знову мовчання з боку Вашингтона та Берліна щодо цього.

Натомість маємо гарні слова, однак лише слова. А між тим в Україні надто добре пам’ятають гарантії безпеки, які були дані Києву в Будапештському меморандумі 1994 року, коли він, зі свого боку, погодився відмовитись від величезного ядерного арсеналу, успадкованого від Радянського Союзу. І коли Росія вдерлась в Україну у 2014 році, ці запевнення лишились на папері.

Переконавши Байдена погодитися на Північний потік-2, Меркель сипне солі на рану заподіяну Україні. Вона негайно телефонує Путіну. Щоб першою повідомити його про капітуляцію Вашингтона? Президента Зеленського ж вона ігнорує. Ви чуєте, як Путін хихоче за лаштунками?

Тим часом, здається, що адміністрація Байдена також повела себе не надто гідно. Пригадуєте, до того, як президент Байден прийняв у Вашингтоні канцлера Меркель, президент Зеленський звертався до них із проханням не досягати жодних домовленостей без залучення України.

Його проігнорували. У пресі були повідомлення про те, що Київ навіть просили зберігати спокій і фактично стояти осторонь, поки Вашингтон і Берлін вирішують справи над його головою.

Натомість, коли «угода» ось-ось мала бути оголошена, Вашингтон в останній момент послав емісара до Києва та Варшави, щоб повідомити їх про те, що було вирішено за їх спинами. Навряд чи так поводяться з тими, кого вважають друзями та союзниками.

Наче для того, щоб підсолодити цю дуже гірку пігулку, Вашингтон також оголосив 21 липня, що довгоочікуваний візит президента Зеленського до США відбудеться 30 серпня. Здавалося б, краще пізно, ніж ніколи.

Але навіть тут слід читати між рядків.

По-перше, це означає, що президент Байден вирішив не приймати запрошення Києва бути присутнім на святкуванні 30-ї річниці незалежності України 24 серпня. Президент Зеленський знає, що ця присутність значила б так багато і послала б важливі сигнали.

На якому рівні будуть представлені США, також і на заходах Кримської платформи, які будуть цьому передувати?

Але ще більш прикрим є занепокоєння, висловлене представниками обох партій в Конгресі щодо того, що 30 серпня вони будуть у відпустці, і тому президент Зеленський не зможе зустрітися з двопартійними противниками проекту «Північний потік-2». Адміністрація Байдена хоче уникнути цього? Тож, чи зведеться візит українського лідера до суто символічного?

Коротше кажучи, ми щойно стали свідками ганебних подій, які породжують низку питань та сумнівів. Нагально потрібно мінімізувати шкоду, мужньо визнати помилки та не повторювати їх.

Але найголовніше, що справжній Джо Байден тепер постане перед нами, і ми зрозуміємо нарешті, що відбувається.

Переклад автора з англійської для НВ.


Коментарі:
Більше новин по темі: